Арсенал для «мистецького мiста»: спроба креативного перезавантаження iдолiв культури. Частина 1

Багатостраждальне явище нашого культурного життя, що зазнало стiлькох поневiрянь i тлумачень, що, врештi-решт, зайшло в глухий кут – «Мистецький Арсенал» - лише напозiр здається складною й заплутаною iсторiєю. При близькому прочитаннi її iснуючих iнтерпретацiй натрапляєш на один i той самий привид корпоративно-державницької афери, приреченої на повільне вмирання.

Втім, дещо iнше нiж причинно-наслiдкове розумiння iсторiї натякає на те, що ми маємо перед собою не кiнець, а початок. Привести цей проект до тями й надати йому нового розгортання може тiльки його концептуальна ре-експропрiацiя на користь понять, якi нiколи не згадувалися, але завжди знаходились по той бiк «Мистецького Арсеналу», - креативного мiста, уявного «ми» громадян, нас як iнтелектуальної спiльноти, а також нашої ролi у становленнi громадського простору.

Нехай точкою відліку буде остання подія – міжнародний конкурс на «Мистецький Арсенал» (далi «МА» - Прим. ред.). Він тривав увесь минулий рік і підсумовує процеси за досить тривалий період часу. Представляти результати конкурсу приїхали самі архітектори-переможці, а 21 конкурсний проект в усьому різноманітті можна було оглянути під час виставки в Українському Домі минулого грудня.

Архітектура ця є, насамперед, уявною: конкурс на генеральний план може дати лише побіжне уявлення про вигляд будівель, питання ж реалізації взагалі відсувається в далеке майбутнє. Занурення в аналітику проектів може відвести надто далеко від суті справи. Погляньмо на їхню виставку як на симптом.

Не представлене, а спосіб представлення, якесь перекручене експо, - саме це впадало у вічі, промовляло до глядача в першу чергу. Зі стін позирали безглуздо радісні, червонощоко-радянські обличчя. Космонавти, колгоспники, діячі культури, ще якісь там дядьки...

Під їх поглядами модернова архітектура була змушена відступитися, збитися докупи біля центрального атріуму, навіть ціною втрати можливості нормального перегляду проектів. У накладенні настільки різноспрямованих візій в одному просторі можна бачити типову ознаку нашого пострадянського становища. Але головне, - жорсткий «виставковий дерибан» не міг не сприйматись як пряме відображення реального розполовинення території «МА» на «президентську» й «олігархічну» частини, що вилилось в алогічне відпадіння «Арсеналу» від «конкурсу на Арсенал».

Друге, що вимагає тлумачення, - невипадкове асоціювання теперішнього архітектурного змагання з конкурсом на забудову Софійської площі в Києві в 30-ті роки. Для тих, хто мав такі асоціації, йшлося, насамперед, про виняткову значущiсть обох змагальницьких подій для історії української архітектури. Але зв’язок цих подій на рівні їх значення для простору міста, - передусім громадського, - можна зрозуміти й інакше.

Конкурс 30-х років організовувався тоталітарною державою, що домагалась каналізації архітектурного агону по вертикалі: одним iз найсуттєвіших вважалося питання висоти пам’ятника Ленінові. Силові лінії теперішнього змагання простяглися радше горизонтально: архітекторів змусили ламати голову над питанням на кшталт того, як на Сан-Марко розбудувати римський Форум

Відповіді на питання замовників знайшлися і тоді, і зараз, «громадське» ж перебуває в забутті дотепер. Бентежні ознаки конкурсу відсилають до двох головних проблем нашого урбаністичного буття: відновлення цілісного уявлення про міський простір і необхідності його деідеологізації, прищеплення громадських цінностей. По суті, ми сьогодні можемо уявити наше місто тільки пошматованим, не інакше як поділеним і переподіленим знову. Цілісність – це щось абсолютно неможливе. Наш міський простiр – парадокс поєднання частин, кожна з яких тяжіє до повної автономії існування.

А оскільки практично це втілити неможливо, то всюди вздовж швів примусового з’єднання відчувається постійна напруга, точиться невпинна війна. Лавра й навколо Лаври - це середовище такої напруги парцелів, ворогування відтятих шматків. Окремо існують вотчина «МА», вотчина «Взуттєва фабрика» й вотчина «галерея «Лавра» - вiдповiдно до номенклатурних позначень, культурно-мистецький, житловий і «культурологічний» комплекси. Усі вони ніби потроху намагаються опікуватися своїми найближчими сусідами, але відчуття просторової розтятості все одно залишається. Це грошодайні «родины-матери», у логіці яких громадянське волевиявлення цілковито відсутнє.

Протистояти порядку «вотчин» може тільки ідея чогось цілісного. Зокрема, в архітектурних колах поширена думка, що ця ідея може спиратися на топос київських пагорбів. За радянських часів окремі ідеологічні об’єкти вздовж Дніпра вишиковувались у монументальну панораму, споглядну з лівого берега. Якщо ідеологія потребує віддалення, застиглості й чистої візуальності, то протистояти їй може тільки щось близьке, людиновимірне й життєве.

Чого, зрештою, не вистачає київським пагорбам порівняно з парком, що тягнеться крізь усе Гельсінкі, або Англійським садом у Мюнхені? Не вистачає їм саме людей, які би бігали, сміялися, спілкувалися, годували гусей і виробляли ще купу різних дрібниць, які, власне, й становлять те, що називається «публічний простір». Самими лише планувальними директивами й будівельними роботами такий простір не твориться.

Якщо в зеленій вісі Києва людей не спостерігається, якщо вона залишається поза життям, то причина цього криється явно не у відсутності травелаторів з верхніх пагорбів до нижніх. Роль «ескалаторів й ескаваторів» у наш час перебирають машини бажань, різноманітні інституції продукування мрій, - тільки їм попід силу створити друге «Я» міста в уявному суспільства. Лише образи, мрії й бажання мають потенцiю середовищетворення, перетворення індивідів на громадян.
 

Автор: Ксенія Дмитренко
Джерело: журнал "АСС"